aif.ru counter
2033

Ведущие «Жди меня. Украина» рассказали о закулисье программы и личной жизни

Жанна Тихонова и Анатолий Бондаренко в гостях у АиФ
Жанна Тихонова и Анатолий Бондаренко в гостях у АиФ © / АиФ в Украине

- Телеканалу «Интер» - 20 лет. Программе «Жди меня. Украина» - 15. Как лично вы и как другие ведущие отмечают день рождения телеканала, на котором они работают? В частности, как будете отмечать  его 20-летие?

Анатолий Бондаренко:  Ви знаєте, по-перше, ми всі обнімаємося в коридорах. Я десь читав, що є такі популярні флеш – моби  з обіймами. Коли на «Інтері» якесь свято, чи у нас у всіх якесь свято -  Покрова, Новий рік чи 8 Березня, коли в коридорах зустрічаємось з колегами, з якими зазвичай просто «Привіт!» - «Привіт!», - всі усміхнені, всі обнімаються, настрій якийсь святковий.

Жанна Тихонова: Ну, не знаю. Я обнимаюсь с коллегами и не в праздники! (смеется)

Анатолий Бондаренко: З колегами по програмі – звісно, я говорю про колег з інших редакцій.

Жанна Тихонова: Есть некоторые независимые от праздничных дней отношения. У нас хороший коллектив, творческая атмосфера. Это – единый организм, командная работа, это же –  цепочка, в которой каждый из нас является только звеном.  И все об этом помнят.

А вообще, безусловно, идет серьезная подготовка по всем фронтам и к двадцатилетию, и к пятнадцатилетию… Готовятся эфиры, идут бесконечные интервью, то есть, сейчас мы все в такой предпраздничной запарке. Зато наших зрителей ждет очень много интересного. Я имею в виду не только зрителей программы «Жди меня», но и вообще зрителей телеканала «Интер». Следите за эфиром.

Анатолий Бондаренко: Герої  деяких найцікавіших пошукових історій, які були в наших ефірах у різні роки, прийдуть  в нашу студію. Ви знаєте, що «Жди меня. Украина» виходить в ефір по понеділках, і от 17 жовтня, в понеділок, у нас буде передсвятковий випуск напередодні 20-річча каналу). Дивіться обов’язково, вам сподобається.

Жанна Тихонова:  Это будут теплые встречи. Я думаю, что у каждого зрителя «Жди меня» есть свои любимые герои, равно как и у нас. И не ошибусь, если скажу, что всем нам интересно: а что же потом было? После того, как они встретились? Как сложилась их судьба? Смогли они воспользоваться этим шансом? Очень часто зрители не находит ответ на этот вопрос: а что было дальше, когда они ушли за кулисы? Некоторые странички этих историй мы приоткроем. Через много лет мы увидим некоторых наших любимых, не побоюсь этого слова, людей.

Анатолий Бондаренко:  А 19 жовтня, напередодні 20-річча «Інтера», ми зберемося всі в нашій великій третій АСБ(апаратно – студійному блоці), весь наш холдинг. Там у нас буде офіційна частина, потім – неофіційна - розіграш лотереї із хорошими призами.

 

- Много ли ваших знакомых, друзей, обращаются к вам с просьбой помочь найти кого-то?

Жанна Тихонова: Да, довольно много. Но всех их преследует одна напасть: почему-то накануне эфира, когда уже все обсудили,  я пролоббировала их присутствие в нашей студии, у них что-то случается. Как правило, подворачивается нога, и они почему-то на этапе, когда я уже еду на съемку,  пишут мне об этом вдогонку (звонить, видимо, неловко как-то). Ну это же близкие, знакомые люди, и на кого, как не на них, надеяться, а ну такое… Срабатывают вот эти человеческие, все-таки, какие-то зажимы, стеснение. Есть такие совровенные моменты. Вроде бы, человек и хочет найти кого-то, но рассказать об этом на всю страну  – непросто. Проще подать заявку. А я всегда настаиваю: приходите в нашу передачу. Двери нашей программы всегда открыты. У нас довольно – таки уютная атмосфера, нет чужих людей, а гостям оказывают такой теплый прием, какой практически нигде сейчас не встретишь.

Ну и эффективнее ваш поиск происходит тогда, когда ваша заявка прозвучала в эфире. Но вот мои знакомые меня пару раз подводили.

Анатолій Бондаренко: Я скажу про інше. Є така приказка: «Сапожник без сапог». Я також хочу декого розшукати. Наприклад, своїх армійських друзів. Одного  з них я випадково зустрів на світлофорі. Ми стояли на червоному світлі на Ярославовому валу, чую – хтось сигналить.  Не розумію, що трапилось, ніби- то ніхто не повинен нікому сигналити, всі нормально стоять, мирно чекають зеленого світла. Однак все одно крутиш головою – що трапилось? Бачу -  Артем! Ми потім ніби-то обмінялись якимись координатами, але вони загубились.

- А бывает так, что у вас - съемки, но вы серьезно заболели? Отменяют ли их в таком случае? И бывало ли у вас такое?

Жанна Тихонова: Да, были разные ситуации, и не только болезни, а тяжелые состояния близких, например. Но съемки – это серьезное мероприятие,  в котором задействовано очень много людей, и нельзя  их взять и просто отодвинуть. И это не только наша частная  история, это касается всех, кто связан со съемками.

Анатолій Бондаренко: Хвороби бувають, температура…  Випив фармацетрону один, два, три рази, і працюєш. Взагалі у нас взимку в студії не дуже тепло, я вам скажу. Ми попереджаємо про це людей, і я хочу звернутись до всіх майбутніх героїв: якщо ви колись звернетесь в нашу програму і випаде так, що вам доведеться приїжджати на зйомки взимку, одягайтеся тепліше. Просто ми працюємо в величезних студійних павільонах. Висота стелі – в три поверхи. Як це обігріти? Там стоять вітродуйки, але їх не вистачає.

Сколько человек работает в программе «Жди меня.Украина»? Легко ли уживаетесь в коллективе, текучка кадров большая?

Анатолий Бондаренко: Почну з кінця. В нас непросто працювати. Тому, що ти розумієш, що не можеш допомогти всім. Звертається мама вся в сльозах, каже, що бачила, як донька вийшла з під’їзду, сіла в тролейбус, їхала до подружки на день народження і не доїхала. Це – надзвичайно складні, важкі випадки. Ми сподіваємося лише на те, що цю фотографію хтось побачить. Коли ти бачиш її очі, то розумієш, як їй боляче, коли в неї на очах зустрічаються батько з донькою.. Словом, це дуже непросто – працювати з людьми. Це в принципі непросто, а працювати з людьми, в яких велике горе, вкрай важко.

Жанна Тихонова: Я пытаюсь сосчитать, сколько нас в редакции… Анатолий Бондаренко: Нас дванадцятеро, дуже маленький колектив, ми займаємо дві кімнатки на шостому поверсі в будівлі «Інтеру». Ми всі любимо свою роботу, приходимо із задоволенням, і и часто не хочемо з неї йти. І ми все встигаємо. Хоча про нашу роботу судити, мабуть, глядачам.

Жанна Тихонова: Нужны какие-то серьезные обстоятельства личного характера, например,  чтобы подтолкнутьлюдей что-то поменять. Текучка у нас очень небольшая.

- У вас не было желания отделиться, стать совсем отдельной программой? В нашей-то международной ситуации…

Анатолий Бондаренко: Це дуже непросте запитання. Я думаю, що нам не потрібно це робити, бо ми одразу втратимо можливості міжнародного пошуку. Історично склалося так, що за всі роки радянської влади асиміляція українського народу з російським була дуже значущою, перемішалися долі українців, росіян, татар…Дуже багато українців живе в республіках і автономних округах Російської Федерації. І наші громадяни, українці, звертаються до нас по допомогу із проханням когось там розшукати … Якщо відокремимось, втратимо цю можливість.

Я пам’ятаю на початку двохтисячних ще якось нам вдавалося шукати самостійно,  але і тоді, коли ми робили офіційні запити, не дуже охоче нам на них відповідали, частіше вимагали запит із Москви на пошуки людей. По телефону ще давали якусь інформацію десь року до 2003 – 2005. Потім – все менше, менше й менше. І ми сьогодні сподіваємось лише на допомогу наших московських колег, просимо, щоб вони зверталися в різні інстанції і допомагали розшукувати людей, наших українців, на території РФ. І навпаки. Звісно, коли до нас звернеться хтось з Росії, Казахстану тощо – ми теж будемо допомагати і допомагаємо.

Сьогодні дуже багато людей їде на пошуки роботи до Росії. Багато там губляться. Хтось втратив документи, хтось потрапив до лікарні, і взагалі не пам’ятає, хто він і що, і тоді ми їх разом в колегами шукаємо.

Жанна Тихонова: Есть человечность, которую мы пытаемся сохранить в общении с коллегами, и которую важно сохранять, что бы ни случилось.

Анатолий Бондаренко: Я вам скажу навіть більше.  Вони дуже добре нас розуміють, всі наші колеги, я маю на увазі не тільки Сашу і Ксенію, ведучих, а усіх колег. Вони говорять: «Мы негодуем. Почему мы не можем нормально работать? Ну у нас же все нормально?» - вони мене запитують. «Звісно, нормально!» «Так мі работаем?» «Звісно, працюєм!» У нас усіх надзавдання – допомагати людям. І ми це робимо.

- Как вы ищете людей?

Анатолий Бондаренко: Це страшенна військова таємниця.

Жанна Тихонова:  Я бы хотела подчеркнуть безусловную роль наших  добровольных помощников. Наши зрители в своей местности проводят настоящие расследования. Очень многие из них – люди, которым мы уже помогли найти близкого человека. И, когда они понимают, что человека надо искать буквально в соседнем селе, решают поехать и распутать эту ниточку. Это же безумно интересно! Мне кажется, что это – не только реализация какого-то дедуктивного начала,  но и невероятное открытие, несравнимое ни с чем  по эмоцяим, - когда ты сам находишь человека. И помогают нам люди без каких-то особых навыков, но у них есть любознательность, активность, контактность.

- Как проводите свободное время, чем живете вне съемок?

Жанна Тихонова: Давайте спросим у Анатолия Павловича? Я всегда завороженно слушаю его рассказы. Он такой жизнелюб!  И интересуется  всем на свете – и рыбалкой, и горными лыжами, и собачками, и котиками…

Анатолий Бондаренко: Я люблю мандрувати, особливо – на власному авто. Люблю фотографувати. Коли економічна ситуація скрутна, як, наприклад, в ці останні роки, то мандрую по Україні. Не буду рекламувати сайти, які допомагають прокладати маршрути, бронювати готелі.  Ти просто розглядаєш регіони на карті, уявляєш, де хотів би побувати, через інтернет – сайти знаходиш готелі, дивишся фотографії. Якщо вони тобі прийнятні по візуальному ряду, ціні тощо, то бронюєш.

Взагалі підготовка до подорожі – це дуже цікаво. От наприклад, якщо хтось був у Соренто, то знає, що там практично неможливо найти готель, який би мав свій власний пляж. Я знайшов такий готель! Чому неможливо?  Там багато готелів, розташованих на плато. Справо в тому, що саме місто Соренто розташоване на плато. А далі – круча. Тому навіть парковки для авто розташовані на дахах готелів, їх просто ніде розмістити,  а вікна  всіх номерів виходять на море, бо також більше нікуди, позаду – просто глуха гора, стіна.  А ми знайшли один готельчик, який мав власний пляж.  І то тільки через те, що там вже віками тече невеличка річка,  яка створила яр, на якому виник оцей пляж. Не буду рекламувати, що це за готель. Я ще хочу туди поїхати. І це так приємно, коли ти знаходиш те, що ти хотів, і все вдається Це як на гірських лижах подолати крутий схил.

Жанна Тихонова: У меня другая ситуация, я домосед. Люблю спокойное времяпрепровождение. Например, я всегда рисовала. Но это біло на уровне набросков  ручкой, карандашом. Стенгазеты были… Всегда была в редколлегиях, сколько себя помню. А тут, видимо, время подошло увлечься рисованием серьезно. Знаете, сегодня очень большая роскошь – найти время для себя.  Мы все заняты, обвешаны обязательствами перед близкими, родными.  И очень тяжело найти время для маленьких человеческих удовольствий, таких, как систематические тренировки или  занятия живописью. И так важно, когда ты не просто валяешься на диване, читаешь или смотришь фильм, а что-то создаешь, занимаешься совершенствованием себя, пишешь картину. Мне сказали, что достаточно неплохо получается, значит, есть смысл развиваться в этом направлении дальше.

Есть масса ремесел, которые можно попутно освоить и реализоваться в другом ключе. Оказывается, мы настолько многогранны… Вот Анатолий Павлович познает мир, а я познаю себя.

Анатолий Бондаренко: А ти кицьку свою малюєш?

Жанна Тихонова: Нет, у меня – море, лодочки… Морская тема.

- У вас обоих, судя по всему, есть домашние животные?

Жанна Тихонова: Да, у меня – кошка

Анатолий Бондаренко: У менеє величезний  кіт Сімплик,  і Філя – мій улюблений маленький спаніельчик. Дуже милі створіння . Вони не живуть як кішка з собакою, вони дружать і люблять одне одного…  Мені ще подобається вирощувати орхідеї,  щоправда в мене їх тільки 12. І ще дуже люблю рибок.

Питомцы Анатолия Бондаренко. По его словам, кота зовут Симпли (Simply Red, «просто рыжий», в честь британского певца), а собаку - Филя (в честь известного певца и музыканта Фила Коллинза).

Жанна Тихонова: У Анатолия Павловича (открою маленький секрет), так устроен его рабочий уголок, как будто его кабинет – комната в квартире, в доме. Настолько там уютно, тепло… В прицнипе сегодня очень много людей- трудоголиков, которіе массу времени проводят на работе, но не у всех так уютно! И мне біло удивительно узнать, что у мужчины хватает времени, сил и желания, интереса к маленьким деталькам. Не сразу, но за многие годы этот кабинет превратился в очень уютное место, в котором отдыхаешь душой.  Еще у Анатолия Павловича гитара стоит в кабинете. Мы же творческие люди,  а творческим людям нужен уют для вдохновения.

Анатолий Бондаренко: Бувають такі питання, коли ти на автоматі займаєшся рибками, чи квітами і думаєш.. що б такого сказати цій героїні, щоб вона приїхала в студію? Як повести розмову? Мамі, наприклад, яка колись покинула дитину. І хоче сьогодні  з нею спілкуватися, але їй так соромно приїхати в студію.  Була недавно така проблема. Но вдалося вирішити. І в мене такий свій метод – коли я щось роблю на автоматі, чищу акваріум, чи поливаю квіти, - мені краще думається.

- Наверное, это – частичный ответ на следующий вопрос: скажите, что помогает Вам, поддерживает и дает силы искать и не сдаваться все эти 15 лет?

Анатолий Бондаренко: Коли ти бачиш людей, які не бачились 20, 30, іноді – 60 років… Коли вони зустрілися в тебе на очах, плачуть, не можуть стримати емойцій.  І  ти розумієш, що  у тому, що вони зустрілися, є маленька частка твоєї роботи, це багато чого варте. І ти готовий працювати і вдень, і вночі, щоб побачити знову такі емоції і таке щастя чуцжих тобі, по суті людей, за яких ти всеодно переживаєш. Це дуже благородна робота. Я радий, що мені пощастило працювати в такому проекті.

Жанна Тихонова: Они перестают быть для тебя чужими после совместно пережитых эмоций. Людей очень сильно эмоционально связывает навсегда, когда они что-то очень радостное или печальное переживают вместе, когда они делят, находясь в одном месте в одном времени. Да, может быть, мы не увидимся больше никогда, но вот эта связь остается.

 

Также вам может быть интересно

Loading...

Топ 5 читаемых